ГОЛОВНА Наукова діяльність Сучасні митці Письменники району ОВЧАРЕНКО ОЛЕКСАНДР

ОВЧАРЕНКО ОЛЕКСАНДР

Овчаренко Олександр Іванович

    Народився Олександр Іванович Овчаренко1 січня 1936 року в с. Шолоховому Нікопольськогго району Дніпропетровської області, в сімї учителів. У 1960 році закінчив українське відділення філологічного факультету Дніпропетровського університету. Працював у районних газетах-багатотиражках, викладав українську мову та літературу в Дніпропетровському технікумі промислового транспорту. У 1983 році переїздить до м. Біла Церква, згодом до м. Боярка Київської області. З 1985 року працював у Державному музеї літератури України старшим науковим співробітником.

 Писати розпочав ще в молодших класах школи. А літературний дебют відбувся на сторінках університетської багатотиражки віршем Я говорив із зорями німими. Публікувався в журналі Прапор, Борисфен, що виходив в Україні в роки становлення незалежності, в газетах Літературна Україна, Наша віра.

    Америці ім’я Олександра Овчаренка стало відоме після публікації 1996 року добірки його віршів у журналі Штурм. Літературна творчість стала для нього і спеціальністю, і переконанням. Т.Шевченко, О.Олесь, ранній П.Тичина, Ліна Костенко, І.Калинець, Богдан-Ігор Антонович, В.Стус, І.Сокульський, боярчанин І.Коваленко – ось далеко не повний перелік улюблених поетів.

        А в 1998 році в Києві вийшла його перша і, нажаль, остання збірка поезій Храм самоти, яка презентувалася у Боярському краєзнавчому музею у тому ж таки році. Олександр Овчаренко був людиною надзвичайно талановитою, з великим люблячим серцем, яке страждало за свій  народ. Він безмежно любив  Україну і був закоханий в українське Слово. Його вірші проникають до самих потаємних глибин душі, пробуджуючи патріотичні почуття.

        Помер поет у 2002 році, похований на боярському кладовищі. 

          **** 

Ремісники і блазні, і пророки –

Ісі від Бога, та не всі з Хреста –

Живуть, блазнюють, нидіють до строку,

Клянуться в тому, що любов свята,

І моляться божкам своїм мізерним,

І нищіють душею від молінь

На перехрестях в храмах велемовно,

Щоби завжди була брехлива тінь;

А я зайду до тої комірчини,

Що зветься мудро таїнством душі,

І велемовством тиші не порушу,

Прикривши двері ті, які лишив,

Щоб, окрім тебе, сліз ніхто не бачив,

Ні скарг не чув,

Ані проклять моїх,

І я тобі, Україно, неначе

 Як Богу, уклоняюся до ніг.

 

****

 

Плюгавії і миршаві сини

Святої непорочної Вкраїни, То з вашої ледачої вини

Земля козацька стала як руїна.

Замість чобіт дали вам личаки,

Забравши з рук ясну козацьку зброю:

Тоді ж які ви в біса козаки?!

І з чим ви станете на ворога до бою?!

 

****

 

  Доціловуйте своїх дам,

  Усі дженльтельмени і кавалери!

  Не вклонюся галантно вам,

  Українцям нової ери,

  Тим, що модним зробили фуршет,

  Де діаспорний просять долар

  Пан професор, доцент і поет

  Поодинці, а часом - і хором.

  Жебраки, що не люблять себе,

  Хоч духовно багаті не ниці!

  Ви згинаєте свій хребет,

  Безіменні раби блідолиці!

  Що ж, ідіть по світах і просіть,

  Жебракуйте, цілуйте руки,

  Заробляйте пальмову віть

  І борги для синів і онуків.