ГОЛОВНА Наукова діяльність Видатні люди району Люди важкої долі

Люди нелегкої долі - Опанасенко Ніна Петрівна

Головна статті
Люди нелегкої долі
Опанасенко Ніна Петрівна
Пацан Юрій Іванович
Шипулін Дмитрій
Шипуліна Тетяна
Калабушкіна Ольга Сергіївна
Всі сторінки


                                                                       

 ОПАНАСЕНКО НІНА ПЕТРІВНА

Член Спілки письменників України, лауреат багатьох літературних премій людина важкої долі, інвалід 1-ої групи.

Ніна Опанасенко народилася 21 січня 1942р. в с. Мар’янівка Васильківського району під Києвом. З юних літ в обіймах хвороби. Вона довела   всім і собі, в першу чергу, що зуміє перебороти долю. Долаючи важку недугу, яка назавжди прикувала Ніну до ліжка, у стінах обласної лікарні і лікувалась,   і здобувала вищу освіту. Після шести років кропіткої праці, у 1976 р. з відзнакою закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Це була перша і дуже відчутна перемога!

У цій лікарні народжувались її перші поетичні рядки, які дивують своїм несподіваним оптимізмом, неймовірною спрагою до життя, любові, діяльності : Отдавать, отдавать, отдавать

Свою силу, любовь и тепло…

И друзей обретать, обретать,

Чтобы, жизнь завершая, сказать:

- С моей юностью мне повезло!

Перша збірка Ніни Опанасенко «Солнечное эхо» (1975р. ). Вона увібрала в себе кращі вірші народжені серцем і болем.

Перші кроки поетеси помітив лауреат Державної премії УРСР ім. Шевченка   Леонід Вишеславський. Він був автором передмови до її першої збірки, в якій підкреслив : «Ця дівчина – поет! Поет без будь-якої знижки на тяжку недугу…»

Відомий співак, народний артист СРСР, земляк Ніни Опанасенко Іван Семенович Козловський піклувався про неї і допомагав чим міг.

Всупереч тяжкій недузі, Ніна творить книги мужності, кожен рядок   яких вистражданий. Вона автор   збірок поезій «Ветка в окне»(1984), «Упавший лист» (1987), «Здравствуй день» (1987), «Время растить радость» (1989), «Ночь разбросала светлячки» (1990), «Стрічати зірку і людину» (1993), «Зболена душа не сиротіє» (1996), «І всміхається щастя мені» (1997), «Квітка-ломикамінь» (2002 ).

Ніна Опанасенко нагороджена   Білоцерківською міською літературно-творчою премією ім. Нечуй-Левицького ; за збірки «Упавший лист», і «Время растить радость» удостоєна Київської обласної молодіжної премії   ім. Олександра Бойченка (1989р) ; за книгу поезій «Квітка - ломикамінь» - премією Григорія Косинки (2002).

Її творчі досягнення були оцінені міжнародною пам’ятною медаллю «Тим, хто переборов долю», з нагородженням її орденом княгині Ольги третього ступеня і   занесенням її імені в “Золотий фонд» міста Біла Церква.

Вона пише   про людей мужніх, здатних   долати суворі труднощі життя, про зв’язок людини з природою, про натхненність і вміння дарувати людям тепло душі.

З усіх кінців Радянського Союзу одержувала Ніна листи зі словами відвертості, дружньої підтримки, вдячності за світло її поезії і дуже раділа взаєморозумінню :

Не одинокий житель во Вселенной,

Я - с каждым, каждый делится со мною.

Її вірші друкували республіканські газети і журнали.

Юні кінолюбителі з Білоцерківського будинку вчителя зняли фільм про Ніну Опанасенко, який одержав перше місце на обласному конкурсі. Для неї ця подія стала великим святом. Яким би драматичним не було її життя, воно не безбарвне, воно потрібне людям. Це відчуття наповнює Ніну Опанасенко особливим змістом, а поетичні рядки – таким відчутним і дивовижним світлом любові :

Моя душа навстречу вам открыта,

Я сердцем сердцу улыбнусь не зря.

Остановитесь лишь…Со мной поговорите,

Как с птицей говорит на веточке заря…

 

Її творчість – це життєвий подвиг, який робить нас світлішими душею і чуйними до чужого болю.

Що являє життя у мені ?

Бо ж душа не за вітром в погоні…

Під промінням весни я одна

І у тихій любові.

Була певна у тому і я:

Перейматися болем – то проба

На вогонь, що горить без гріха,

На шукання дороги.

А бувало – розквітне сльоза

І спрозоріє тіло убоге…

Приглядіться : то я і не я -

Сто пташок у польоті !

* * * * * * * * * * * * * *

Кожен клаптичок тіла

ховає в собі таїну,

Її доторк і погляд, і ніжність –

на довгу весну !

І на зорі, й на мить, і на день,

і на вічність в душі,

І на хліб для людей і для мене,

бо ми ж не чужі!

Зрозуміла це я не давно –

а ось тільки тепер,

Та чи вже пригадати,

як звати до себе тебе…

* * * * * * * * * * * * * * * * * *

Наді мною зіниці стражденні, глибокі…

Тож, якщо не до тебе,

куди прихилитись, Вкраїно, мені ?

У буденному вияві зло із тобою

Й світла віра, яка понад прірви веде

і погашену ніч.

Не скриваю жалі

і мовчу про терпіння.

 

Слів не прагну…

Без слів розумію тебе, ти – мене.

На тиночку бабусі ганчірка, як півник

В хаті – чаша полину,

який перед сном

як сльозину ковтнеш.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * *

Душа ведет

А ветра не уснули во мне,

Устремляют свой бег лишь вперед.

Что ненастья вечернего стоны!

Сквозь шуршание листьев сухих

Вижу детства зеленые крылья.

 

На тропе леденящей держусь,

Обнимая как друга травинку.

Тороплюсь,

тороплюсь,

тороплюсь

Променять на надежду бессилье

 

Что легко и что просто –

Все прочь!

Расцвету,

расцвету,

расцвету:

Революции красной поэты

Своей кровью учили меня

Брать ступеньку каждую

В жизни –

С боем брать.

* * * * * * * * * * * * * * *