ГОЛОВНА Наукова діяльність Видатні люди району Люди важкої долі

Люди нелегкої долі

Головна статті
Люди нелегкої долі
Опанасенко Ніна Петрівна
Пацан Юрій Іванович
Шипулін Дмитрій
Шипуліна Тетяна
Калабушкіна Ольга Сергіївна
Всі сторінки

                                                                                ОРИСЯ ВЕРБА


                      (Саливоненко Нінель Михайлівна)

                                   (1952-1999рр.)

Оригінальна, вишукана одиначка... Так казали про боярську поетесу

Орисю Вербу (Нінель Салівоненко). Вона мала загадкову та сумну долю. Народилася  Нінель в Боярці 15 лютого 1952 р. Батько Михайло Костянтинович був інженером, мати Аделаїда Петрівна – лікарем. Дівчинка ще з дитинства почала виявляти неабиякі здібності. Вона гарно малювала, рано почала писати. Сусіди згадують, як маленька Неля видиралася на стовпчик паркану і декламувала   віршики-експромти, бо вже тоді її душа жила в своєрідному таємничому світі.

Однак ще в дитинстві вона перехворіла менінгітом. Хвороба дала ускладнення, до того ж Неля постійно користувалася астмопеном, страждаючи від задухи та алергії, що завадило їй регулярно відвідувати школу. Але ця обставина не перешкодила їй закінчити Боярську   середню школу №2 з золотою медаллю. Свій статус відмінниці дівчина підтвердила і в Київському державному   університеті ім. Т.Г. Шевченка,   де вона навчалася на факультеті славістики. Нінель бездоганно знала декілька мов.

Щедро обдарована талантами, вона всім серцем вбирала життя – писала вірші та прозу, пісні, гарно малювала. Сама страждаючи фізично та терплячи нестатки, була небайдужа до чужого горя, її палке серце тягнулося до людей, допомагала, чим могла, і людям, і тваринам. Чимало покинутих напризволяще собак знайшли притулок у її домі.

Мало що відомо про те, як складалося її життя далі. Про це розповідають лише її вірші та записи у щоденнику. Нінель не судилося стати коханою дружиною та люблячою матір’ю. Її чутлива   і вразлива душа не сприймала багато з того, що оточувало її в реальному житті. Єдиною Нелиною втіхою та розрадою стали римовані слова, які виплескувало її наболіле серце. То було чимось більшим, ніж просто поезія – то був крик душі.

З ранньої юності поетеса шукала своє “Я” на Землі і у Всесвіті. Вона дбала про душу та берегла найсвятіше, що є в людини. В основі її віршів - єднання людини і природи, вона заглиблюється в історію свого народу, несе дух древніх аріїв до молодого читача. Попри світлі, сонячні тони, поезія Орисі Верби   іноді «пахне» сумом, песимізмом :

Не виню тебе доле

В чагарі не тікай.

Як засіяно поле,

Так і знято врожай.

Першими читачами віршів-сповідей Нінель Саливоненко стали працівники Боярського краєзнавчого музею в 1996 р. А на широкому загалі її вірші вперше пролунали з вуст боярської поетеси Тетяни Володай під час творчої зустрічі в Боярській школі №5. Директор Боярської автошколи Іван Михайлович Могила, нині покійного, якого до глибини душі схвилювали вірші Орисі Верби, став меценатом благодійної справи видання збірочки її віршів «Біла верба», що побачила світ у 1998р.

Доживала Нінель Михайлівна свої останні дні у неопалюваному будинку (газ перекрили за несплату). Це були, мабуть, найважчі дні її життя і через сорок днів після смерті мами, у грудні 1999 року і вона відійшла у інший світ, залишивши нам єдину збірку своїх поезій - книжечку “Біла верба”. Ця невеличка збірочка сповнена людського тепла і дає підставу говорити про неї, як про талановиту поетесу.

Тільки біла верба в глибині її саду надійно зберігає таємницю трагічного життя своєї господині – найзагадковішої поетеси Боярки – Орисі Верби…

 

Так хотілося серцю тепла,

Як очам полудневого світла,

Так жадалося розуму праці,

Як відради й свободи душі.

 

Та блакитна троянда моя

У бетонній пустелі одквітла,

А рипить лише біла верба,

Де про мул шурхотять комиші.

 

Сповідь тих комишів

Все одно не потрібна нікому,

Їх мілинні гріхи

Вже відпущені сонцем давно.

 

І стримить між землею та небом верба,

Як місточок від дому до дому,

Щоб застигла у ставі вода

Не мінилась в болотне багно.

* * * * * * * * * * * * * * *

Нема для мене забуття,

Немає спокою на світі :

Помчало обертом життя –

І вже нема кому спинити.

 

Чи день ясний, чи синя ніч –

Спочинку зась, а болю доста.

Проста, ба, найпростіша річ

Мені не дістається просто.

 

Час то летить, то мов закляк,

Нестерпно важко я щаслива,

Махає крилами вітряк:

Хто зна яке готує мливо.

 

Ні я не хочу вороття

І не боюсь ступнути хибно,

Лиш знати б, що моє життя

Хоч одному комусь потрібне.

1970р.

* * * * * * * * * * * * * * * * * *

Народе мій ! Чому такий терплячий

Ти з віку в вік до ницості і зла ?

Лиш для чужих і розумом ледачих

Знаходяться і хліб і похвала.

А найщиріші діти України,

Тавровані у світу на очах

І від країв вишневих солов’їних

До соловецьких торували шлях.

Живою плоттю щедро засівали

Чужих земель безплідну царину

І за свою покуту переймали

Чужі провини і чужу війну.

А потім крик про втрату покоління

Та хто подбав, аби так не було?

Лиш з бур’янів плекалося насіння-

То бур’янами поле й заросло.

Тепер те все влада, як в тім’я бите,

Перед чужими ідолами ниць.

Як маєм жити – то рятуймо жито –

Із бур’янів не діждем паляниць.

1996р.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * *

ВІРА,   НАДІЯ,   ЛЮБОВ…

Віра, Надія, Любов

Снігом присипані першим.

Скільки плановано звершень !

Що промарновано знов?

Віра, Надія, Любов.

 

Плаче Софія дощем :

«Що ж ти, билинний наш Київ,

Серденька руського щем?»

Як по навалі Батия

Віра, Любов і Надія –

Плаче Софія дощем.

 

В парку принишклім, як мрія,

Червінь трояндова рдіє

Всупереч хижим вітрам.

Може вернути зумієм

Віру, Любов і Надію

І осміхнеться Софія

Навіть ошуканим нам.

1993р.

* * * * * * * * * * * * * * * *

Над своєю долею не плачу :

Все життя то світло – то імла

Та землі тяжку недолю бачу

І мовчати більше не змогла.

 

Боже, Боже! Скільки сліз і крові

Ти вділив на цей стражденний край!

Дав терпіння й братньої любові –

Розуму й міцної волі дай!

 

Бо затопчуть, розшматують круки,

На чотири вітри рознесуть.

Крицею упевни нерви й руки,

Щоб не згасла серця світла суть

1993р.

* * * * * * * * * * * * * * * * * *

Осіннє світло золотить блакить,

Летять листки жовтаві та багряні

І ми, від щастя трепетного п’яні,

П’ємо цю злотосяйну мить.

 

Де вічність заплелась березі в коси,

А верби прагнуть суті із глибин,

Де вітер шепіт таїни приносить

Цей край один, на всій Землі один.

 

Чи я поїду геть, чи залишуся –

Не має значення для цих місцин:

Вони пребудуть і претерпіть мусять,

Бо край такий на всій Землі один.

 

І прийде хтось новий і небайдужий,

Не пан і не володар - тільки син.

І виправить, врятує, надолужить,

Бо край такий на всій землі один.

1996р.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * *

 



                                                                       

 ОПАНАСЕНКО НІНА ПЕТРІВНА

Член Спілки письменників України, лауреат багатьох літературних премій людина важкої долі, інвалід 1-ої групи.

Ніна Опанасенко народилася 21 січня 1942р. в с. Мар’янівка Васильківського району під Києвом. З юних літ в обіймах хвороби. Вона довела   всім і собі, в першу чергу, що зуміє перебороти долю. Долаючи важку недугу, яка назавжди прикувала Ніну до ліжка, у стінах обласної лікарні і лікувалась,   і здобувала вищу освіту. Після шести років кропіткої праці, у 1976 р. з відзнакою закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Це була перша і дуже відчутна перемога!

У цій лікарні народжувались її перші поетичні рядки, які дивують своїм несподіваним оптимізмом, неймовірною спрагою до життя, любові, діяльності : Отдавать, отдавать, отдавать

Свою силу, любовь и тепло…

И друзей обретать, обретать,

Чтобы, жизнь завершая, сказать:

- С моей юностью мне повезло!

Перша збірка Ніни Опанасенко «Солнечное эхо» (1975р. ). Вона увібрала в себе кращі вірші народжені серцем і болем.

Перші кроки поетеси помітив лауреат Державної премії УРСР ім. Шевченка   Леонід Вишеславський. Він був автором передмови до її першої збірки, в якій підкреслив : «Ця дівчина – поет! Поет без будь-якої знижки на тяжку недугу…»

Відомий співак, народний артист СРСР, земляк Ніни Опанасенко Іван Семенович Козловський піклувався про неї і допомагав чим міг.

Всупереч тяжкій недузі, Ніна творить книги мужності, кожен рядок   яких вистражданий. Вона автор   збірок поезій «Ветка в окне»(1984), «Упавший лист» (1987), «Здравствуй день» (1987), «Время растить радость» (1989), «Ночь разбросала светлячки» (1990), «Стрічати зірку і людину» (1993), «Зболена душа не сиротіє» (1996), «І всміхається щастя мені» (1997), «Квітка-ломикамінь» (2002 ).

Ніна Опанасенко нагороджена   Білоцерківською міською літературно-творчою премією ім. Нечуй-Левицького ; за збірки «Упавший лист», і «Время растить радость» удостоєна Київської обласної молодіжної премії   ім. Олександра Бойченка (1989р) ; за книгу поезій «Квітка - ломикамінь» - премією Григорія Косинки (2002).

Її творчі досягнення були оцінені міжнародною пам’ятною медаллю «Тим, хто переборов долю», з нагородженням її орденом княгині Ольги третього ступеня і   занесенням її імені в “Золотий фонд» міста Біла Церква.

Вона пише   про людей мужніх, здатних   долати суворі труднощі життя, про зв’язок людини з природою, про натхненність і вміння дарувати людям тепло душі.

З усіх кінців Радянського Союзу одержувала Ніна листи зі словами відвертості, дружньої підтримки, вдячності за світло її поезії і дуже раділа взаєморозумінню :

Не одинокий житель во Вселенной,

Я - с каждым, каждый делится со мною.

Її вірші друкували республіканські газети і журнали.

Юні кінолюбителі з Білоцерківського будинку вчителя зняли фільм про Ніну Опанасенко, який одержав перше місце на обласному конкурсі. Для неї ця подія стала великим святом. Яким би драматичним не було її життя, воно не безбарвне, воно потрібне людям. Це відчуття наповнює Ніну Опанасенко особливим змістом, а поетичні рядки – таким відчутним і дивовижним світлом любові :

Моя душа навстречу вам открыта,

Я сердцем сердцу улыбнусь не зря.

Остановитесь лишь…Со мной поговорите,

Как с птицей говорит на веточке заря…

 

Її творчість – це життєвий подвиг, який робить нас світлішими душею і чуйними до чужого болю.

Що являє життя у мені ?

Бо ж душа не за вітром в погоні…

Під промінням весни я одна

І у тихій любові.

Була певна у тому і я:

Перейматися болем – то проба

На вогонь, що горить без гріха,

На шукання дороги.

А бувало – розквітне сльоза

І спрозоріє тіло убоге…

Приглядіться : то я і не я -

Сто пташок у польоті !

* * * * * * * * * * * * * *

Кожен клаптичок тіла

ховає в собі таїну,

Її доторк і погляд, і ніжність –

на довгу весну !

І на зорі, й на мить, і на день,

і на вічність в душі,

І на хліб для людей і для мене,

бо ми ж не чужі!

Зрозуміла це я не давно –

а ось тільки тепер,

Та чи вже пригадати,

як звати до себе тебе…

* * * * * * * * * * * * * * * * * *

Наді мною зіниці стражденні, глибокі…

Тож, якщо не до тебе,

куди прихилитись, Вкраїно, мені ?

У буденному вияві зло із тобою

Й світла віра, яка понад прірви веде

і погашену ніч.

Не скриваю жалі

і мовчу про терпіння.

 

Слів не прагну…

Без слів розумію тебе, ти – мене.

На тиночку бабусі ганчірка, як півник

В хаті – чаша полину,

який перед сном

як сльозину ковтнеш.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * *

Душа ведет

А ветра не уснули во мне,

Устремляют свой бег лишь вперед.

Что ненастья вечернего стоны!

Сквозь шуршание листьев сухих

Вижу детства зеленые крылья.

 

На тропе леденящей держусь,

Обнимая как друга травинку.

Тороплюсь,

тороплюсь,

тороплюсь

Променять на надежду бессилье

 

Что легко и что просто –

Все прочь!

Расцвету,

расцвету,

расцвету:

Революции красной поэты

Своей кровью учили меня

Брать ступеньку каждую

В жизни –

С боем брать.

* * * * * * * * * * * * * * *

 

 


 

 

ПАЦАН ЮРІЙ ІВАНОВИЧ

Неординарною особистістю, якій ціною надважких зусиль вдалося подолати незборимі життєві негаразди, є наш земляк Юрій Пацан, уродженець села Пархомівка Володарського району Київської області. Саме тут, на берегах повноводних ставків, промайнуло його безтурботне дитинство. У 1981 році закінчив місцеву загальноосвітню школу, де познайомився з майбутньою дружиною Тетяною. Дещо пізніше -   строкова армійська служба.

Повернувшись додому, Юрій одружується і вступає до училища енергетиків. Згодом навчаэться в Ірпінському індустріальному технікумі (заочне відділення). Працював у різних місцях: і в школі, і на машинобудівному заводі "ВНДІфірмаш", і навіть, на автозаправці. А у 1986-му, брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Цього лихого літа він п'ять разів побував поблизу реактора, має другу категорію ліквідатора. Дорожив роботою, дбаючи про благополуччя сім'ї, відпрацьовував – підробляв, де тільки міг.

Юрій Пацан навіть і не мріяв бути художником. Жахлива автомобільна катастрофа, що кардинально змінила життя, сталася 1999 року, коли Юрієві виповнилося 36 років, прикувала його до ліжка, але не змогла зламати його дух. Хірурги реанімації казали, що «хлопець у сорочці народився», і латали порвані легені, «підшивали» м’язи, складали роздроблені кістки. Молодий дужий організм боровся. З лікарні вийшов   інвалідом першої групи із діагнозом – вироком : компресійний перелом хребця, розрив спинного мозку і як наслідок — практична нерухомість. Після тривалих реабілітаційних процедур Юрія Пацана відправили додому, до жінки і дочок, з умовою, що рідні самі доглядатимуть і лікуватимуть хворого.

Тоді тільки сильний характер Юрія, палке й жертовне кохання Тетяни та їхня любов до доньок Іванни та Інни допомогли подолати важку біду.

Щоденні багатогодинні вправи з гантелями та гирею, підтягування на турніку і масажі дали позитивний результат — чоловік, якому лікарі пророкували провести залишок життя в горизонтальному положенні, зміг сісти.

Люди не залишили сім’ю наодинці з бідою. Підставляли плече родичі, друзі. Сусіда-хірург ставив крапельниці, робив масаж, обробляв пролежні. А як усі раділи, коли помітили перше поліпшення. Хай незначне, крихітне, та все ж… Є значить надія на одужання!

Справжні чоловіки іноді живуть зовсім близько. Коротка спортивна зачіска, виразні риси обличчя, відвертий погляд сіро-зелених очей – погляд упевненої в собі людини. Широкоплечий, дужий, енергії в Юрія Івановича понад край, як і життєрадісності, оптимізму, щирої приязні до людей. Навіть ті, хто переступає поріг його квартири, що в пристоличному селищі Чабани, вперше, відразу відчувають себе найбажанішими гостями. Така в господареві притягальна сила криється. Його життєве кредо — «я живу, а не проживаю».

 

Перші кроки в мистецтві він зробив, лежачи на спині. Щоб допомагати   сім”ї спочатку з оплавлених пластикових пляшок робив оригінальні квіткові композиції, спробував створювати невеликі рамки, різьблені вигадливими візерунками. а згодом захопився малюванням.   Першою серйозною темою у творчості Юрія Івановича стали ікони. Він навчився перемальовувати образи із церковних календарів, тому що на створення чогось свого потрібно отримати благословення. Коли ж церква дала такий дозвіл, Юрій створив дерев’яні ікони : Герасима, Іона і Пітирима — репродукцію рідкісної сибірської ікони — і зображення Ісуса Христа. Дві найкращі роботи з ескізів Миколи Реріха, художник подарував Покровській церкві.

Потім почав малювати портрети. Одного разу суто із цікавості спробував писати олійними фарбами. Не маючи художньої освіти, самотужки з книжок та журналів вивчав і освоював   всі художні прийоми і принципи створення живописних полотен. Коли не міг сидіти, малював лежачи на животі.

Улюблений жанр митця — пейзаж, хоча Юрій пише і натюрморти, і портрети, але останні — тільки в подарунок або на замовлення. Сюжетами більшості картин стають дитячі та юнацькі спогади про рідне село Пархомівку. Рами для своїх картин художник уже за звичкою виготовляє сам.

Господь Бог наділив Юрія не тільки талантом, він обдарував його ще неабиякою працьовитістю. За перші два з половиною роки його творчої діяльності художник створив понад півтисячі картин. Роботи Юрія Пацана прикрашають приватні колекції поціновувачів мистецтва з Росії, Греції, США, Канади, Китаю та Німеччини, кабінети духовних і політичних діячів України. Він належить до тієї рідкісної категорії митців, для кого творчість — то не лише спосіб самовираження, а й щоденна духовна робота, якою він живе. За словами Юрія, якщо картина йде від душі, то її можна написати за добу, хоча продавати шкода, ніби дитину в чужі руки віддаєш. А людям, яких художник поважає і цінує, свої полотна дарує.

Нині Юрій Іванович - член Академії творчості інвалідів м. Києва За його плечима не один десяток виставок, персональних і спільних з іншими художниками. Перша експозиція відбулася 2001 року, через два роки після катастрофи. На ній Пацан не був присутній, бо не дозволяла фізична вада - художник міг тільки лежати. 2003 року на Всеукраїнському фестивалі творчості людей з обмеженими можливостями Юрій здобув диплом ІІІ ступеня. Особисто почав відвідувати заходи починаючи з 2004 року, коли навчився сидіти.

За останні кілька років він приймав участь у виставці, присвяченій Міжнародному дню інваліда в Національному музеї Тараса Шевченка, вернісажі в Секретаріаті Президента України і Всеукраїнській виставці в Міністерстві праці та соціальної політики, відбулася персональна виставка Юрія Пацана в Москві під назвою «Мальовнича Україна». Є його картина й у московському гуманітарному центрі «Подолання» імені Миколи Островського, де виставляються інваліди, котрі знайшли себе в мистецтві. До речі, відвідувачам виставки у Москві сподобалась картина «Вечеря». Сам автор не без гумору називає її «Антикризова вечеря», бо на полотні зображено щедрий стіл, що символізує неминучість розквіту незалежної України.

Президент України Віктор Ющенко нагородив інваліда І групи, художника – аматора Юрія Пацана орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

У київській церкві Покрови Божої Матері Юрій Іванович був урочисто посвячений в реєстрові козаки. Голова ВГО «Українське Реєстрове Козацтво» відзначив талановитого художника, лейтенанта УРК Юрія Пацана орденом «Бронзовий козацький хрест» III ступеня.

Юрій Іванович вірить в своє одужання, в те, що настане ден, коли він зможе звестися, без сторонньої допомоги вийти з будинку і поставити на природі мольберт. Його заповітна мрія : коли стане на ноги – зробить власну художню школу для дітей, щоб передати їм свої вміння.

У Миколи Островського є чудовий вислів: „Умій жити і тоді, коли життя стає нестерпним. Зроби його корисним”. Юрій Іванович саме така людина. Після великих проблем із своїм здоров’ям, він знайшов у собі мужність, велику силу волі і творить прекрасне, несе людям світло і тепло. Не одну оселю прикрашають енергетично світлі полотна Юрія, не тільки в Україні, а і далеко за її межами.

У 2009 році Юрій Пацан удостоєний високого звання Лауреата премії імені Миколи Островського.

Безмірне горе, безнадія одних ламають назавжди, для інших стають сходинкою до вершин духу.

Перехід до фотогалереї 

 

 


 

 ШИПУЛІН ДМИТРІЙ

 

 

      Народився 14 квітня 1970 року в курортному місті Сочі. З дитинства захоплювався красою  природи, квітів. Малювати  і складати вірші почав ще в дитячому садочку.

     У 1978 р. сімя переїхала на Україну в місто Львів. Навчаючись у школі з великим задоволенням відвідував художню студію.

     Під час Олімпійських ігор  1980 року роботи обдарованого юнака прикрашали олімпійське селище.

У цьому ж році приймав участь у Всесвітньому конкурсі дитячого малюнку в Канаді, де отримав диплом.

     Після закінчення школи вступив до Львівського училища квіткарів-декораторів,  яке закінчив з червоним дипломом. Працював у Ботанічному саду Львівського університету

ім. Франка у відділі  дендрології за спеціальністю квіткаря-декоратора.

    З 1998 р. почав займатися графікою, а з 2002р. – олією.

    У 2001р. переїхав з матусею Тетяною Олександрівною до Боярки. Саме тут  художник-аматор  почав   удосконалювати свою майстерність і брати активну участь у різноманітних виставках :         

    2004 р. -  четверта  традиційна виставка живопису, графіки, скульптури і декоративно-прикладного мистецтва  „ Рибний день” в Київській галереї „Ірена”.

    2005 р. – виставка  ІНВАЕКСПО в Палаці Спорту в Києві.

    2005 р. –  виставка на ВПДНГ України.

    2006 р., 2007 р., 2008 р., 2009 р. –  Всеукраїнські виставки робіт художників-інвалідів в Українському домі, де отримував дипломи за творчу майстерність.

 

Перехід до фотогалереї 

 


 

  

  ШИПУЛІНА ТЕТЯНА

 

   
   

Народилася 15.07.46р. у м. Львів. З самого дитинства захоплювалася в’язанням гачком та спицями, мала мрію стати модельєром.

З 1953-78 рр. жила у місті Сочі.

Закінчила Політехнікум (м. Сочі), факультет готельного господарства. Працювала економістом у готелі м. Сочі.

У 1978 році син Дмитро захворів, що змусило переїхати знову до Львова.

З 1999 року – інвалід 2 групи(захворювання хребта та серця)

З 2001 року- мешкає у м. Боярка.

У 2005 році – потрапила в аварію. Робота у громадській організації «Дзвони Чорнобиля», де вона була головою, підштовхнула її на створення колекції своїх ляльок. Метою було показати дітям, що можна творити чудові речі з допомогою гачка. Творить вона виключно вночі.

Участь у виставках:

2008 р. - всеукраїнська президентська виставка робіт інвалідів. Отримала диплом.

2009 р. – президентська виставка творчості інвалідів. Нагороджена дипломом.

2010 р. - всеукраїнська президентська виставка робіт інвалідів. Отримала диплом.

У 2010 році персональна виставка Шипуліних у Боярському краєзнавчому музеї.

 

Перехід до фотогалереї 



 

КАЛАБУШКІНА ОЛЬГА СЕРГІЇВНА 

Ольга Калабушкіна

 

      Народилася Ольга Сергіївна 31 жовтня 1971 року. З двох років почала відвідувати дитячий садочок разом зі своїм братом-близнюком. З 1979 року пішла до першого класу Київської школи-інтернату №12, де проживала до 12 років. В 1989 була переведена до Києво-Святошинського психоневрологічного інтернату, в якому проживає і до теперішнього часу.

      В 1995р. в інтернаті було організовано групу реабілітації, де навчали використовувати свої природжені здібності. Ольга Сергіївна навчилася виконувати роботи в техніці мозаїка з кольорового паперу. Роботи брали участь у виставці в Українському  Домі, присвяченій до Всесвітнього дня інвалідів в 1999-2000рр.

  У 2000р. вступила до Боярського фізкультурно-спортивного клубу  Ікар.

      Виставки своїх робіт майстриня неодноразово представляла в Боярському краєзнавчому музеї в 2002р., 2003р. та 2005 роках. В 2004р.  до дня інвалідів її роботи експонували в Боярській школі №5. Учасник міні спартакіади серед інвалідів Золота осінь 2003-2004.

    У січні 2005 року Ольга Сергіївна вступила до громадської організації Дзвони Чорнобиля Києво-Святошинського району в м. Боярка.

    На протязі двох років, 2005 та 2006рр. приймала участь у виставці “Захист дітей Чорнобиля”,  м. Вишневе, отримала Подяку від президента Міжнародної  Благодійної  Організації -  Скопич Н.В.

      В квітня 2005р. приймала участь в районному  фестивалі творчості дітей та молоді з функціональними обмеженнями Повір у себе.

     На другій спеціалізованій виставці реабілітаційного обладнання та адаптаційних технологій для людей з обмеженими можливостями “ІНВАЕКСПО 2005” , отримала диплом “За оригінальність техніки ” від Національної Асамблеї інвалідів України ( м.Київ, Палац Спорту, 2005р.).

  ЇЇ роботи експонувалися в Києво-Печерській Лаврі, вона була відзначена  дипломами  за участь у виставках Покровська,Вознесенська, Медовий Спас.

    За період своєї творчої діяльності,  роботи Ольги Калабушкіної були представлені і на багатьох інших виставках, зокрема:

-         на 6-тій виставці “Милосердя-2005”, в Експоцентрі України;

-         “Осіння фантазія”, в освітньо-культурному центрі “Дивосвіт”, Деснянської держадміністрації (2006р.);

-          на всеукраїнському фестивалі творчості осіб з обмеженими можливостями  “Барви життя”,  у Міністерстві культури та туризму ( 2009, 2010рр.);

-         на обласному фестивалі “Барви життя”, у смт.Чабани Києво-Святошинського району (2010р.);

-         на виставці “Чорнобильські хмари”, до Міжнародного дня інвалідів у Київській обласній державній адміністрації (2011р.);

-         на виставці “Барви життя” у Національній музичній академії України ім. П. І. Чайковського (до 1995 — Київська консерваторія)  (2010р.).

    Також  роботи майстрині були представлені на численних  виставках у місті Боярка, серед них:  “Світ очима інвалідів” (2006р.), “20-та річниця трагедії на ЧАЕС” (2006р.), “Після трагедії Чорнобиля” (2007р.), фестиваль ”Повір у себе” клуб ”Ікар” (2008р.), “Крізь сльози до перемог (2008р.), ”Чорнобильські мотиви” (2009р.), ”Діти України”, до дня Незалежності України (2010р.), ”Дороги до перемоги” до дня інвалідів (2010р.), ”Зона Х” з нагоди 25-ї річниці ліквідації аварії на ЧАЕС (2011р.).

    Майстриня була удостоєна численних нагород. Тому в травні  2007 року адміністрацією інтернату було прийняте рішення про оформлення стенду досягнень своєї вихованки, на якому представлено: 6 дипломів, 23 грамоти. 

      Ольга Сергіївна має не лише творчі але і спортивні досягнення, за участь в обласних змаганнях серед спортсменів інвалідів в м. Бучі, Інваспорт, отримала диплом за перше місце по кеглях, диплом і медаль за друге місце по дартсу.