ГОЛОВНА Наукова діяльність Видатні люди району Люди важкої долі

Люди нелегкої долі

Головна статті
Люди нелегкої долі
Опанасенко Ніна Петрівна
Пацан Юрій Іванович
Шипулін Дмитрій
Шипуліна Тетяна
Калабушкіна Ольга Сергіївна
Всі сторінки

                                                                                ОРИСЯ ВЕРБА


                      (Саливоненко Нінель Михайлівна)

                                   (1952-1999рр.)

Оригінальна, вишукана одиначка... Так казали про боярську поетесу

Орисю Вербу (Нінель Салівоненко). Вона мала загадкову та сумну долю. Народилася  Нінель в Боярці 15 лютого 1952 р. Батько Михайло Костянтинович був інженером, мати Аделаїда Петрівна – лікарем. Дівчинка ще з дитинства почала виявляти неабиякі здібності. Вона гарно малювала, рано почала писати. Сусіди згадують, як маленька Неля видиралася на стовпчик паркану і декламувала   віршики-експромти, бо вже тоді її душа жила в своєрідному таємничому світі.

Однак ще в дитинстві вона перехворіла менінгітом. Хвороба дала ускладнення, до того ж Неля постійно користувалася астмопеном, страждаючи від задухи та алергії, що завадило їй регулярно відвідувати школу. Але ця обставина не перешкодила їй закінчити Боярську   середню школу №2 з золотою медаллю. Свій статус відмінниці дівчина підтвердила і в Київському державному   університеті ім. Т.Г. Шевченка,   де вона навчалася на факультеті славістики. Нінель бездоганно знала декілька мов.

Щедро обдарована талантами, вона всім серцем вбирала життя – писала вірші та прозу, пісні, гарно малювала. Сама страждаючи фізично та терплячи нестатки, була небайдужа до чужого горя, її палке серце тягнулося до людей, допомагала, чим могла, і людям, і тваринам. Чимало покинутих напризволяще собак знайшли притулок у її домі.

Мало що відомо про те, як складалося її життя далі. Про це розповідають лише її вірші та записи у щоденнику. Нінель не судилося стати коханою дружиною та люблячою матір’ю. Її чутлива   і вразлива душа не сприймала багато з того, що оточувало її в реальному житті. Єдиною Нелиною втіхою та розрадою стали римовані слова, які виплескувало її наболіле серце. То було чимось більшим, ніж просто поезія – то був крик душі.

З ранньої юності поетеса шукала своє “Я” на Землі і у Всесвіті. Вона дбала про душу та берегла найсвятіше, що є в людини. В основі її віршів - єднання людини і природи, вона заглиблюється в історію свого народу, несе дух древніх аріїв до молодого читача. Попри світлі, сонячні тони, поезія Орисі Верби   іноді «пахне» сумом, песимізмом :

Не виню тебе доле

В чагарі не тікай.

Як засіяно поле,

Так і знято врожай.

Першими читачами віршів-сповідей Нінель Саливоненко стали працівники Боярського краєзнавчого музею в 1996 р. А на широкому загалі її вірші вперше пролунали з вуст боярської поетеси Тетяни Володай під час творчої зустрічі в Боярській школі №5. Директор Боярської автошколи Іван Михайлович Могила, нині покійного, якого до глибини душі схвилювали вірші Орисі Верби, став меценатом благодійної справи видання збірочки її віршів «Біла верба», що побачила світ у 1998р.

Доживала Нінель Михайлівна свої останні дні у неопалюваному будинку (газ перекрили за несплату). Це були, мабуть, найважчі дні її життя і через сорок днів після смерті мами, у грудні 1999 року і вона відійшла у інший світ, залишивши нам єдину збірку своїх поезій - книжечку “Біла верба”. Ця невеличка збірочка сповнена людського тепла і дає підставу говорити про неї, як про талановиту поетесу.

Тільки біла верба в глибині її саду надійно зберігає таємницю трагічного життя своєї господині – найзагадковішої поетеси Боярки – Орисі Верби…

 

Так хотілося серцю тепла,

Як очам полудневого світла,

Так жадалося розуму праці,

Як відради й свободи душі.

 

Та блакитна троянда моя

У бетонній пустелі одквітла,

А рипить лише біла верба,

Де про мул шурхотять комиші.

 

Сповідь тих комишів

Все одно не потрібна нікому,

Їх мілинні гріхи

Вже відпущені сонцем давно.

 

І стримить між землею та небом верба,

Як місточок від дому до дому,

Щоб застигла у ставі вода

Не мінилась в болотне багно.

* * * * * * * * * * * * * * *

Нема для мене забуття,

Немає спокою на світі :

Помчало обертом життя –

І вже нема кому спинити.

 

Чи день ясний, чи синя ніч –

Спочинку зась, а болю доста.

Проста, ба, найпростіша річ

Мені не дістається просто.

 

Час то летить, то мов закляк,

Нестерпно важко я щаслива,

Махає крилами вітряк:

Хто зна яке готує мливо.

 

Ні я не хочу вороття

І не боюсь ступнути хибно,

Лиш знати б, що моє життя

Хоч одному комусь потрібне.

1970р.

* * * * * * * * * * * * * * * * * *

Народе мій ! Чому такий терплячий

Ти з віку в вік до ницості і зла ?

Лиш для чужих і розумом ледачих

Знаходяться і хліб і похвала.

А найщиріші діти України,

Тавровані у світу на очах

І від країв вишневих солов’їних

До соловецьких торували шлях.

Живою плоттю щедро засівали

Чужих земель безплідну царину

І за свою покуту переймали

Чужі провини і чужу війну.

А потім крик про втрату покоління

Та хто подбав, аби так не було?

Лиш з бур’янів плекалося насіння-

То бур’янами поле й заросло.

Тепер те все влада, як в тім’я бите,

Перед чужими ідолами ниць.

Як маєм жити – то рятуймо жито –

Із бур’янів не діждем паляниць.

1996р.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * *

ВІРА,   НАДІЯ,   ЛЮБОВ…

Віра, Надія, Любов

Снігом присипані першим.

Скільки плановано звершень !

Що промарновано знов?

Віра, Надія, Любов.

 

Плаче Софія дощем :

«Що ж ти, билинний наш Київ,

Серденька руського щем?»

Як по навалі Батия

Віра, Любов і Надія –

Плаче Софія дощем.

 

В парку принишклім, як мрія,

Червінь трояндова рдіє

Всупереч хижим вітрам.

Може вернути зумієм

Віру, Любов і Надію

І осміхнеться Софія

Навіть ошуканим нам.

1993р.

* * * * * * * * * * * * * * * *

Над своєю долею не плачу :

Все життя то світло – то імла

Та землі тяжку недолю бачу

І мовчати більше не змогла.

 

Боже, Боже! Скільки сліз і крові

Ти вділив на цей стражденний край!

Дав терпіння й братньої любові –

Розуму й міцної волі дай!

 

Бо затопчуть, розшматують круки,

На чотири вітри рознесуть.

Крицею упевни нерви й руки,

Щоб не згасла серця світла суть

1993р.

* * * * * * * * * * * * * * * * * *

Осіннє світло золотить блакить,

Летять листки жовтаві та багряні

І ми, від щастя трепетного п’яні,

П’ємо цю злотосяйну мить.

 

Де вічність заплелась березі в коси,

А верби прагнуть суті із глибин,

Де вітер шепіт таїни приносить

Цей край один, на всій Землі один.

 

Чи я поїду геть, чи залишуся –

Не має значення для цих місцин:

Вони пребудуть і претерпіть мусять,

Бо край такий на всій Землі один.

 

І прийде хтось новий і небайдужий,

Не пан і не володар - тільки син.

І виправить, врятує, надолужить,

Бо край такий на всій землі один.

1996р.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * *