ГОЛОВНА Про музей Музейні заходи Пам'яті першої Боярської Коляди присвячується…

Пам'яті першої Боярської Коляди присвячується…

Вертеп та колядники – одна з найдавніших традицій українського народу, яка бережно передається від покоління до покоління. Що ж до Боярського вертепу, то про його історію змогли дізнатися учасники зустрічі в Боярському краєзнавчому музеї, яка відбулася 6 лютого.

Учасників заходу привітала новопризначена директор Боярського краєзнавчого музею Галина Володимирівна Терпіловська. Взагалі ж того дня гостей приймали найстаріші вертепники Боярки, які, до речі, й сьогодні «залишаються в строю».

Організатором цієї незвичайної зустрічі, яка поклала початок вивчення ще однієї Боярської традиції, став Голова першого Боярського колядницького гурту Олександр Малінченко за підтримки Владислава Дорошенко, Маї Іваненко та інших ветеранів-колядників. А про історію Боярського колядницького вертепу розповідають любительські чорно-білі фотографії. І речі, які вже стали реліквіями: Салдатський мундир Євгена Зозулі, сутана та шапочка Дяка Олександра Гуменюка та голова Кози, яка дивиться на гостей лукавим веселим оком. А ще – «живий експонат»: незмінна Молодиця Мая Іваненко.

 

Наразі навряд чи можна пригадати найперший склад Боярського вертепу, що з’явився на вулицях Боярки десь так року Божого 1980-го. Що ж до умовно третього складу, то Мая Володимирівна пригадує: «До нього увійшли Олександр Гуменьюк (саме він започаткував в Боярці вертепно-колядницьку традицію; Дяк, режисер та концертмейстер, фактично – керівник нашого гурту), його дружина Наталя (Коза, Дівчина), Євген Зозуля (Салдат), Олександр та Віра Малінченко (Сільський Голова, Староста і Молодиця), я (Мая Іваненко, незмінна Молодиця). Це, так би мовити, кістяк, головні особи дійства. Кількість осіб другорядних – козаки, молодиці, міхоноші, звіздоноші, тощо: до 15 чоловік! – варіювалася з року в рік. Таким складом ми колядували майже 20 років – з 1985-го. Потім нашу справу продовжили наші діти та учні, і зараз Боярський колядницький вертеп успішно існує, поповнюючись новими сучасними героями, темами і навіть текстами».

При нагоді зазначимо: ідея зустрічі – зібрати Боярських колядників-вертепників, щоб спільно повернутися до місцевих витоків цієї суто народної традиції – напрочуд проста. Та, як з’ясувалося, надзвичайно цікава, яка розкриває унікальні особливості саме Боярського народного менталітету. Адже до цього дня навряд чи можна було дізнатися про те, як шилися костюми, як проводилися репетиції в «умовах, максимально наближених до реальності». А потримати в руках вже легендарний робочий вертепний «талмуд» Олександра Гуменюка, до якого увійшли близько тисячі творів – про це було навіть мріяти зась! Що ж до спогадів, які оживали в залі – то взагалі окрема тема! Про Зірку-підказку, про «вінегрет» у колядницькій торбі, про перші зароблені 100 $, про дев’яносторічну бабусю, яка піднялася з ліжка при появі Дяка й почала йому сповідуватися, і про іншу її ровесницю, яка, відчувши себе знову молодою, прохала Салдата забрати її з собою… І навіть про те, як радянська боярська міліція спочатку виловлювала колядників, що потайки пробиралися засніженими провулками від хати до хати, а пізніше розвозила їх по адресам – все згадалося, все ожило, все яскраво заграло в словах ветеранів-колядників! А на додачу всі присутні змогли на власні очі переконатися, як все відбувалося, переглянувши любительський фільм просто на екрані ноутбука.

Цікаво, пізнавально, захоплююче! Але – для чого? Щоб не бути багатослівним, нагадаємо лише одну просту істину-аксіому: народ, який не знає свого минулого, не має майбутнього. Що ж до висновків, то нехай кожен з наших вельмишановних читачів зробить їх особисто. Для себе. Домовились?

Радислав Кокодзей