ГОЛОВНА Про музей Музейні заходи Зустріч з поетесою

Зустріч з поетесою

30 січня 2016 року у Боярському краєзнавчому музеї відбулася творча зустріч та презентація одразу трьох збірок Людмили Юферової, поететеси, жительки села Дмитрівка.

Познайомитись з біографією поетеси,статтею зі щотижневика "Новий день"  та відгуком про захід Ви маєте можливість натиснувши кнопку "Детальніше"

АВТОБІОГРАФІЯ

 

Я, Юферова Людмила Леонідівна, народилася 18 березня 1959 року у невеличкому степовому селі Василівка Добровеличківського району на Кіровоградщині. Це село було і є столицею мого серця, незмінним об`єктом моїх думок і мого болю. Саме на цьому шматочкові благодатної землі у мою душу завіялося з небесної високості тендітне зернятко поезії, яке впродовж півстоліття хвилює мою уяву, змушує дивуватися, любити, плакати, переживати і трішки радіти. Саме з цих почуттів і народжуються вірші.

У 1966-ому році стала ученицею Добровеличківської середньої школи №1. Любила вчитися. Нецікавих шкільних предметів для мене не існувало. Мріяла стати археологом, лікарем, художником. Зосереджувалася на вивченні фізики і хімії. І в той же час була постійним дописувачем до районної газети «Сільське життя». То були інформації про ті чи інші події шкільного життя чи піонерської дружини, а також вірші. Дуже нервувала і соромилася, коли хтось із творчих працівників газети виправить якесь слово у вірші, а воно виб’ється із заданого ритму.  Про поетичні розміри взнала у 7 класі з підручника літератури. З того часу не дозволяю собі їх порушувати. Найцікавіше те, що десь до четвертого класу я по своїй наївності думала, що писати вірші – це якась невід`ємна необхідність абсолютно кожної людини.

У 1976 році з похвальною грамотою закінчила школу. У моєму атестаті красувалося аж дві четвірки – з фізкультури та російської мови. Мене переповнювало почуття обурення. Фізкультура – то таке… А от мова! А я була впевнена у тому, що  знаю на «відмінно» не тільки українську, а й  російську. Одночасно  і археологія, і медицина відійшли на десятий план. Вирішила довести вчительці, що вона неправа. І довела. Стала у 1976 році студенткою філологічного факультету Кіровоградського державного педінституту, написавши твір на четвірку і склавши інші три усні іспити на «відмінно», в тому числі й з російської мови та літератури. Навчання подобалося. За увесь його період не мала жодної трійки, переважали п`ятірки. Вдень вперто вивчала теорії мовознавства та філософії, а вночі писалися вірші – і це було так романтично. Стала членом інститутської літстудії «Обрій» та обласного літоб`єднання «Сівач». Нові знайомства з «дорослими» письменниками спонукали до відповідального ставлення до поетичного слова. Які ж то були гарні часи!

У 1980-ому році я, молодий філолог, стала вчителем. Спочатку працювала у сільській школі, потім у рідній райцентрівській та у двох міських. Робота подобалася, з дітьми знаходила спільну мову, була їхнім старшим другом – саме цей педагогічний прийом давав мені можливість справлятися з різновіковими категоріями дітей і впливати на їхню не завжди адекватну поведінку. А потім з 1989 року по 1993-ій обставини змусили вчити дітей образотворчому мистецтву у Добровеличківській школі мистецтв та школі естетичного виховання.   У 1993 році у Добровеличківці була створена районна телерадіокомпанія «Колос». Керівництво району запропонувало мені нову роботу. Тож я з 1993-го по 1997-ий рік була кореспондентом і диктором місцевого телебачення. Мені так подобалося створювати документальні фільми з історії рідного краю, про земляків! Чотири роки справжньої казки залишилися тільки в пам`яті – районна ТРК «Колос» пішла у небуття.  Після її закриття у вересні 1997 –го зовсім випадково стала листоношею. І ця робота мені дуже подобалася! Бо я була на 80 відсотків у своїх думках! У моїй голові постійно снували яскраві образи небаченими потужними ордами. Я могла стати серед вулиці і записувати, зовсім не соромлячись, свої думки у блокнотик. У цей період багато писала нарисів та інформацій до «Поштового вісника», «Сільських вістей», до районної газети «Сільське життя», до обласних «Кіровоградської правди», «Народного слова», «України – Центра», до журналу «Жінка».  А потім у липні 1998-го року перейшла працювати до Інформаційно-видавничого об`єднання «Сільське життя». Була і кореспондентом, і головним редактором, і редактором інформаційного відділу, а ще в навантаження – редактором і диктором місцевого радіомовлення. Тож протягом майже 15 років три рази в тиждень бігла на шосту ранку до апаратної Укртелекому, аби довести до відома земляків новини Добровеличківщини. Фізично це було тяжко, але водночас і цікаво. Член Національної Спілки журналістів України з 2002 року (членський квиток №3379), керівник  районної літстудії «Пролісок», член Кіровоградського обласного літоб`єднання «Степ». За роки роботи в ІВО зібрала, відредагувала та зверстала 15 колективних збірок поезії авторів нашого краю, 18 авторських збірок, провела десятки презентацій книг та зустрічей з шанувальниками поезії. Видала 3 власних книги поезій «Загублені стежки» (2012 р.), «Сільські пасторалі» (2014 р.) та «Под крылом вечности» (2015 р.). Районка стала сенсом мого життя на довгі роки. Ніколи не рахувала, скільки інформаційних кореспонденцій, заміток, репортажів, нарисів, інтерв`ю, аналітичних розслідувань тощо було написано за ці роки. А скільки зібрано цікавих архівних матеріалів та розповідей земляків щодо історії рідного краю. І де тільки мене не носило! Доводилося лізти і на дах електровоза, і на найвищу точку елеватора, і падати під комбайн, аби зробити вдалий знімок, і лежати на жертовному камені предків-трипільців, і розкопувати їхні давні поселення, і в`язати ціпи з керівниками багатьох підприємств, міліції, суду та навіть одіозними політиками, відстоюючи свою точку зору чи захищаючи просту людину. Доводилося часто й плакати у дворищах вмираючих та вже вмерлих сіл…  Всього було – і болю, і радості від постійного спілкування з людьми, навіть задоволення від посильної допомоги землякам. Але… У березні 2014 року я прийняла рішення йти на заслужений відпочинок у 55 років, так як майже втратила зір. Сумую за улюбленою роботою. Але з`явився час для написання книги нарисів з історії рідного краю, вже маю близько ста віршів на нову поетичну книгу, організувала для душі клуб рукоділля «Чарівниці» при Добровеличківському РБК та літературну вітальню при районній бібліотеці для дорослих.

Життя продовжується.

                                                                                                                                                                                                                                                                          Людмила ЮФЕРОВА

СТЕПОВИЧКА, РОМАНТИК, ПАТРІОТ

Вона степовичка з широкою душею, безкраєю мрією. Її поезія народжує роздолля думок, пробуджує вільнолюбивий дух предків, пахне гірким полином і цілющими травами. Вона й сама не знає, коли написала свій перший вірш. Десь з років чотирьох почала образно мислити, сприймати цей світ по-особливому чутливо. Тому й дотепер — пише, ніби дихає. Поезія — її спосіб життя, її кисень, її позиція, її віра.

Тоненька, мов сопілочка, трепетна і осяйна, мов свічечка, з емоційним дівочим голосочком, з нуртуючою молодою енергією та світлою енергетикою— такою постала світлокоса жінка у світлиці Боярського краєзнавчого музею — поетеса Людмила Юферова на своєму авторському творчому вечорі. Залучитися до високої поезії прийшли шанувальники красного слова, художники,поети, громадські діячі, журналісти — весь творчий бомонд Боярки. Відома поетка приїхала до нас з Кіровоградщини, стала нашою краянкою — нині проживає у селі Дмитрівка. А так як по суті вона була, є й залишається журналістом — не втрачає зв’язок з тижневиком “Новий день”, надсилаючи матеріали про сільські новини. A тут вона сама стала центром події: зібрала творчу інтелігенцію, любителів поезії і мистецтва на презентацію своїх трьох поетичних збірок “Загублені стежки“ (2012 р.), “Сільські пасторалі “ (2014 р.) та “Под крылом вечности“ (2015 р.).

Після короткої душевної промови  директор музею зачитала один з віршів поетеси, що кревно стосується кожного з нас. Йдеться про наші помилки в житті, яких припускається кожна земна людина. І як хрест, так і у кожного — свої чобітки, якими йдемо по нерівних життєвих стежках, по камінним схилам та бездоріжжю.

Вела вечір науковий співробітник музею Мар’яна Слєпова , яка доречно акцентувала увагу на важливих біографічних моментах з життя поетеси та оголошувала виступаючих.

Заступник голови Київської обласної організації Національної спілки письменників України Володимир Бубир охарактеризував поетичний доробок літераторки, побажавши їй подальшого творчого натхнення і нових плідних здобутків в галузі літератури.

Про талановиту поетесу висловилася Надія Кир’ян — громадський діяч, лауреат премії імені Олени Пчілки,завідувач відділу Всеукраїнського культурологічного тижневика “Слово Просвіти”. Вона,зокрема, підкреслила метафоричність мислення,  точність і влучність образів автора книжок, філософію і простоту, ліризм і разом з тим  палку громадянську поезію.

Заслужений діяч мистецтв України, письменник Володимир Проценко сказав так:

— Ця невеличка на зріст, з мудрим поглядом жіночка, обворожила присутніх сучасним поетичним мисленням і філософським заглибленням поетичного слова. Її сучасна поезія, як колос золотого степу і краса зажуреної верби сільського ставу, розкрила витончений образ цієї людини – поетки сільської долі — стала людським болем спустошених сіл і трагедії сучасного сільського життя.”

Відповідальний секретар Київської обласної організації Національної спілки письменників України, поетеса Тетяна Володай (Зубкова) відзначила  багаторічну подвижницьку та просвітницьку роботу Боярського краєзнавчого музею. Цей острівок духовності у районі згуртовує таланти та могутні творчі сили Боярки і всього нашого Києво-Святошинського краю. Вона сама колись працювала в колективі БКМ, знає копіткий труд  дослідників та хранителів національної  спадщини. Тому й зачитала свій філософський вірш, актуальний часові під назвою  “В історії немає смітників”

Вражаючі поетичні рядки про трагедію розкуркулення у похмуру добу колективізації прочитав Сергій Саєнко. Найземніший вірш про працю на городі прочитала неперевершена майстриня сміху Любов Осіпенко. Такі виступи давали короткий перепочинок для голосу  іменинниці свята, що, як кажуть викладалася на повну. Бо ж стільки хотілося розповісти, висловитися, поділитися і думками, і враженнями. А зал все просив її читати вірші ще і ще. Вже й час економили, не плескали у долоні, аби побільше послухати поезії. А Людмила ще й виявилася  чудовим розповідачем.

—Я народилася у невеличкому степовому селі Василівка, Добровеличківського району на Кіровоградщині, — розпочала свою розповідь Людмила Леонідівна. —. Це село було і є столицею мого серця, незмінним об’єктом моїх думок і мого болю. Саме на цьому шматочкові благодатної землі у мою душу завіялося з небесної високості тендітне зернятко поезії, яке впродовж півстоліття хвилює мою уяву, змушує дивуватися, любити, плакати, переживати і трішки радіти. Саме з цих почуттів і народжуються вірші, — так повідала про себе Людмила Юферова. Вона закінчила Кіровоградський педагогічний інститут, працювала вчителем, сама філолог,але викладала навіть образотворче мистецтво .До речі,ще й рукодільниця.  Далі стежка повела Людмилу Юферову в редакцію районної газети,ТРК. Працювала журналістом, дикторкою і навіть листоношею.  Їй доводилося лізти і на дах електровоза, і на найвищу точку елеватора, і падати під комбайн, аби зробити вдалий знімок, і лежати на жертовному камені предків-трипільців, і розкопувати їхні давні поселення, і в`язати ціпи з керівниками багатьох підприємств, міліції, суду та навіть одіозними політиками, відстоюючи свою точку зору чи захищаючи просту людину. Доводилося часто й плакати у дворищах вмираючих та вже вмерлих сіл…Якось войовничу сміливу журналістку Людмилу Юферову з викривальною фотокамерою підприємливі бізнесмени закрили у клітці складу заводу, на якому відбувалося беззаконня, аби та не “виступала”.  Людмила провела там у повній ізоляції кілька діб. Це її не зломило. Вона є і залишилася такою, якою виховали  батьки, вчителі, рідна сільська  земля і Україна. Сімнадцять разів вона, як волонтерка була в зоні АТО під обстрілами , бачила кров, смерть, мужність наших захисників , спустошені та зруйновані населені пункти. Мабуть тому були написані такі рядки: “Нас ламають життя і нестатки, й небачене горе…/Як збороти біду, як змиритися з болем утрат? /Боже правий, чого наші ниви снарядами оре /Знавіснілий ординець  російський двоюрідний брат? /А сільське задзеркалля    притрушене зранку фольгою… /Усамітнений двір неспокійно і чутко дріма…/ Переплаканий світ за полями гукає війною… І болить у душі цьогорічна кривава зима…”

Громадський діяч Валерій Дубовецький висловив своє захоплення: як у душі однієї людини народжуються такі тонко-ліричні вірші, пейзажні пасторалі і така вибухова громадянська поезія.

Почесний житель Києво-Святошинського району , депутат Валентина Коржова також привітала винуватицю події Людмилу Юферову і всіх присутніх зі святом поезії у Боярському музеї .

Редактор газети “Боярка-інформ” поет і бард Радислав Кокодзей зачитав поезії. Творчість Людмили Юферової  він порівняв з ковтком свіжої джерельної води, від якої ломить зуби. Саме чистота, свіжість, безпосередність, зрозумілість, мудрість є основою віршів літераторки.

А й дійсно, подумалось, що так притягує до віршованих рядків цієї поетеси, що змушує перечитувати  їх на сторінках збірок,  потім знову —вже  у своїй уяві. Після прочитаного залишається враження, ніби після задушевної щирої розмови, коли плеснув у долоні:“А таки правда!”. Воістину саме правда і є стержнем поезії Людмили Юферової.

Аліна ТРЕТЯК



НАП’ЮСЯ СОНЦЯ, СПОКОЮ І ЩАСТЯ…

30 січня поетеса Людмила Юферова, що нещодавно переїхала з Кїровоградщини до села Дмитрівки Києво-Святошинського району зібрала в Боярському краєзнавчому музеї на презентацію своїх трьох збірочок поезій чималий бомонд творчої інтелігенції.
Невеличка на зріст, з мудрим поглядом жіночка, обворожила присутніх сучасним поетичним мисленням і філософським заглибленням поетичного слова. Її сучасна поезія, як колос золотого степу і краса зажуреної верби сільського ставу, розкрила витончений образ цієї людини – поетки сільської долі - стала людським болем спустошених сіл і трагедії сучасного сільського життя. Її творчий доробок переконує, що кожен громадянин повинен саможертовно і з великою самовідданістю любити Україну в ці найтяжчі хвилини сільського буття і його руйнації.
Чергова поетична збірка “Сільські пасторалі” визначає деякі мотиви творчості поета. Це, насамперед, болі душі і лірика кохання. Захоплення, розчарування, переживання втрат – немовби зусилля відшукати долю у світі, зріднитися з іншою долею, подолавши самоту, а отже долучившись до загального життя. Людмила гостро відчуває свою самоту і лірика кохання - це лірика найінтимнішої орієнтації її відносин, лірика самовипробування та духовний пошук своєї особистості.
У своїх поезіях Юферова відтворила добро і справедливість, правду і гуманність. Вона не мислить життя без України, ця безмежна любов проходить через усі її твори.
Твори що звучали з вуст поетки сюжетними гомінливими хвилями, влилися в душу і розум. Не знайшлося її віршів, які слухачі не змогли б переповісти своїми словами. То ж її поезія – новаторська за своєю суттю, оригінальна за філософським осмисленням, вона легка для розуміння. Вона розмірковує над сутністю людського буття, шукає шляхи боротьби за людську правду.
Вона свідок історичних подій, свідок і учасник гострих подій, яким судилося стати, тих літературно-мистецьких, естетичних та світоглядно-філософських обширів людського болю і кривд на селі. А як пронизливо і боляче озвався у неї материнський відгук:
Рій років на палицю обперся
Став крутим зачовганий поріг
Знаю, знаю плаче в тебе серце,
Що мій шлях з невдачами побіг.
Але сільську долю поетка обрала сама. А вона й могла бути іншою. Вона в пошуку кращих шляхів:
Гайда у поле коню мій, гайда!
Наздоженемо безкінечний простір!
Філософія життя і боротьби є покликом поетки і вона вказує на корінь всіх невдач. 
Та то ж мого народу справжня суть:
Стогнати і вмирати у зневірі.
І тут же змушує не похитнутися ні перед чим у боротьбі за краще майбутнє:
Коли народ знедолений воскрес,
Камінням розбиваючи кайдани,
І янголи з обурених небес
Десантом опускались на майдани.
Авторка висловлює думку, що час "молитов і сподівань" за добро, порядність, чесність і справедливість. 
Молімося, щоб обрані пани
І цього разу нас не обдурили!
Важливо з'ясувати від чого вона застерігає у цей важкий для України час:
Почуй молитви, Господи мої,
Спини війни трагедію в основі!
Бо в липні тут гримітимуть бої,
Нескошені хліба нап’ються крові!
В середовищі свого існування вона не ухиляється від боротьби, не опускає руки, а сміливо і свідомо ступає назустріч бідам, не зважаючи на те, що життєва дорога проляже через страждання:
Я не звикла просити, благати у слізнім поклоні,
Розраховую тільки на себе, як воїн в бою,
І закушую біль, що аж губи бувають солоні,
І затискую душу між «хочу» і «треба» свою.
Вона сповнена віри в краще майбутнє хоча «болить її душа в скорботі», а «далі степу… кличуть у фантастичну путь…» все ж душею у протистоянні перед жорстокою дійсністю в ім'я високої мети, щастя і спокою:
Нап’юся сонця спокою і щастя…

І заспіває день веселу пісню,
Бо так давно для мене не співав!
А це означає, що з під пера талановитої поетеси Людмили Леонідівни побачить світ ще не одну збірочку поезій.

 Володимир Чорномор,
 український письменник,
 заслужений діяч мистецтв України

Поезія, натхненна талантом, любов’ю і… болем!

30 січня у Боярському краєзнавчому музеї свою поезію презентувала поетеса, філолог, журналіст, член Національної спілки журналістів України та Української асоціації письменників Людмила Юферова.

З дебютом на Боярській землі Людмилу Леонідівну привітали заступник голови Київської обласної організації Національної спілки письменників України Володимир Бубир; завідувач відділу Всеукраїнського культурологічного тижневика «Слово Просвіти», лауреат премії ім. Олени Пчілки, громадський діяч Надія Кир’ян; заслужений діяч мистецтв України письменник Володимир Проценко (Чорномор), відповідальний секретар Київської обласної організації Національної спілки письменників України поетеса Тетяна Зубкова (Володай); почесна громадянка Києво-Святошинського району, депутат Валентина Коржова; кореспондент районної газети «Новий День» Аліна Третяк. А за ними – практично всі присутні на зустрічі. Адже не було тут людей випадкових: лише ті, хто щиро закохані в українське поетичне слово, хто сам пише і, найголовніше, вміє слухати і чути серцем.

Втім, повернімось до героїні нашої розповіді. За плечима цієї тендітної жінки – робота вчителькою, кореспондентом та диктором телебачення районної телерадіокомпанії «Колос», кореспондентом і головним редактором  інформаційного відділу Інформаційно-видавничого об`єднання «Сільське життя» і навіть… листоношею! А ще – 17 поїдок до зони АТО в якості волонтера… Мабуть, саме з цього надзвичайно багатого соціально-емоційного життєвого досвіду та войовничої сміливості й проріс буйним квітом її талант, саме це є невичерпним джерелом любові до України, до рідної землі, до українського села. Талан, щедро приправлений щемливим болем до всього рідного і зрозумілого з дитинства. Як говорить сама пані Людмила, «село було і є столицею мого серця, незмінним об`єктом моїх думок і мого болю. Саме на цьому шматочкові благодатної землі у мою душу завіялося з небесної високості тендітне зернятко поезії, яке впродовж півстоліття хвилює мою уяву, змушує дивуватися, любити, плакати, переживати і трішки радіти. Саме з цих почуттів і народжуються вірші».

А під час зустрічі у Боярському краєзнавчому Людмила Юферова познайомила представників Боярського мистецького бомонду з поезіями трьох свої збірок: «Загублені стежки» (2012 р.), «Сільські пасторалі» (2014 р.) та «Под крылом вечности» (2015 р.). Точніше – з чотирьох, прочитавши добірку віршів зі своєї нової збірки, яка побачить світ найближчим часом.

Звісно, переказувати поезії – річ настільки ж марна, як передати словами ледь чутне зітхання вітру, підсвідоме відчуття грози, красу першого сонячного променя чи перших несміливий порух закоханого серця. Тому що все це краще відчути особисто. Відтак зазначимо лише, що в творчості пані Людмили вражає надзвичайна простота і чарівність та незбагненна чистота й щирість і слова, і думки. Можливо, саме тому її вірші очищують серце і душу так само цілюще, як холодна джерела вода, яка ломить зуби й наповнює життєдайною силою стомлене спрагле тіло. Тому що в віршах тих «народ трипільський полем йде собі до Бога», «здичавлені хати присіли в бур’янах», «клубочаться скуйовджені думки» й «аж ген село – обідрана держава – загублене серед полів безкраїх», і навіть «Бог перегляне твою покалічену долю, Вкраїно», бо «хоча й не можем всім робить добро, та є можливість зла не спричиняти». Тобто, оживають і наші реалії, і наша історія, й глибинна народна філософія, і сама ментальність України та зболена й співоча душа українців.

На згадку про цю зустріч Людмила Юферова отримала від Боярської мистецької громади надзвичайно цінний дарунок – картину. На якій дві постаті йдуть щедро споєною сонцем широкою прямою алеєю – дорогою життя. Сюжет на полотні не випадковий: він має безпосереднє відношення до найсвіжіших змін в долі цієї чарівної талановитої жінки. Але то вже зовсім інша історія…
 Радислав Кокодзей