ГОЛОВНА Філія «Музей М. Пимоненка в с. Малютянка» Українскість душі талановитого вірменина або малютинська місія Олександра Оганесяна

Українскість душі талановитого вірменина або малютинська місія Олександра Оганесяна

 

Завдяки зусиллям Боярського краєзнавчого музею та його філії у Малютянці, повернуто із забуття ім’я інженера-будівничого дослідника, письменника, казкаря, публіциста, художника-графіка і художника-пейзажиста Олександра Оганесяна. Він жив і творив у Києві, але нині його нащадки презентували його творчу спадщину у Малютянці, де так мріяв побувати митець, але не встиг… Відбувся найперший його персональний вернісаж і наш тижневик пише про нього найпершим в Україні.

 

У музеї М.К. Пимоненка в с. Малютянка відбулася зустріч з Горєловою-Оганесян Ліаною Олександрівною, донькою Олександра Оганесяна, дослідника життєвого шляху і творчих здобутків Миколи Корниловича Пимоненка, автора біографічного роману, самобутнього вірменського художника, ім’я якого відкрилося у всіх своїх гранях для українського народу тільки зараз, втім, як і для всіх наших земляків…

Йому пророчив велике художнє майбутнє безсмертний Мартирос Сарьян, але Олександр вибрав інший шлях. Він вибрав свою місію, в чому і вирізняється українскість душі цього талановитого вірменина.

“Закони добра однакові для всіх мешканців Землі”, — це висновок з філософської повісті-казки Олександра Оганесяна. “Десь тут на кордоні вічних не може бути снігів, де здавалося і життя ніякого немає, розквітала раз на рік Дивовижна Квітка”. Саме вона через перипетії і випробовування дала зрозуміти суть життя і головні цінності його, які стосуються і людей, і братів наших менших. Хоча хто сказав, що людина мудріша з звіра, або звір жорстокіший за людину? Самі ж люди… В казках та оповідях киянина, незабутнього і невідкритого широкому загалу інженера, художника, письменника і мрійника з чистою дитячою душею Олександра Оганесяна. Як би він зараз порадів з своєї найпершої персональної виставці та ще й милої серцю Малютянці, селом, з яким пов’язане ім’я великого Пимоненка. Та ще й презентувати вернісаж своїх картин в його музеї! І це вдалося через роки після смерті Олександра Оганесяна. А знайомилася з працівниками музею, передала реліквії свого батька його донька Ліана Горєлова-Оганесян з чоловіком та сином.

Олександр Оганесян народився 24 вересня 1943 року у Приморському краї у родині військового льотчика, фронтовика Георгія Оганесяна. Сашко був другою дитиною в родині після старшої сестри, потім з’явилася ще молодша. У 1950 році батька Олександра направили служити в Україну в містечко Городок Львівської області, де він пішов у перший клас. Потім військового льотчика направили в гарнізон до Чернівців. Невідомо хто зронив допитливому хлопчикові мрію стати художником. Все його дитинство пройшло в неймовірних краєвидах Далекого Сходу з сопками, горами, лісами, широкими ріками, а затим живописна українська природа з рясними спілими зорями, тихими водами, садками з духмяними квітами та важкими лискучими плодами яблук, груш, медових слив, клаптиками охайних городів та строкатих квітників. “Якби ж то так можна було малювати очима, ну як таку красу можна виписати серцем? ” — думала собі обдарована дитина. Малював вірменський хлопчик  гілочкою по піску, крейдою на дощечках, олівцями та аквареллю на білому і скрипучому, мов сніг папері. Олександр закінчував десятирічку і готувався вступати до художнього інституту. Але батьки відрадили юнака від цієї професії, як основного шматка хліба по життю. Адже по сусідству жив талановитий художник, який бідував тому, що картини його погано розкуповувалися. “Чекати копійки від продажі однієї картини до другої і сподіватися на удачу справа марна. Тому їхній син має заробляти тільки надійний і стабільний заробіток, так вважали батьки і молодший Оганесян послухав старших. Він став інженером. Спочатку працював і навчався на вечірньому відділенні, а затим перейшов на денне будівельного факультету за спеціальністю промислове і цивільне будівництво. Після закінчення інституту у 1968 році працював старшим інженером на будівництві, звідки і пішов в армію в Забайкальський військовий округ, де служив начальником інженерної служби полку. І навіть був спецкором у військовій газеті. Коли демобілізувався, поїхав до Єревану. Працював на будівництві, одружився, народилася донечка Ліана. Проте, не заважаючи на свою складну і основну технічно-інженерну роботу, будні на будівельному майданчику, у вільний від роботи час та вихідні молодий чоловік ніколи не кидав ані письменницької діяльності, ані мольберту. З-під пера його виходили оповідання та дитячі казки, філософські притчі та есе, а на полотнах оживали картини природи дитинства – чи то ранні спогади чи розповіді батька про Приморський край, краєвиди Забайкалля, гірських скель Вірменії, затишних куточків української землі — всюди, де жив і де подорожував залишав слід його пензель на полотні. Він любив Київ, зелену столицю України з її храмами, велелюдними гомінливими і тихими вулицями. А потім в його житті відбулася подія, яка стала доленосною в творчості інженера-будівничого по професії і письменника та живописця за покликанням. Науково-дослідний інститут, де працював Оганесян знаходився на вулиці Миколи Пимоненка. Тоді Олександр Георгійович зацікавився особистістю великого українського художника. Та ще й зачарували жанрові картини українського життя в творчості Пимоненка. На той час пізнавальної, популярної літератури про митця було обмаль. І визріла у Олександра Оганесяна світла мрія, а саме смілива мета — написати книжку про Миколу Пимоненка і не просто документально-пізнавальну, а художньо-документальну, аби читалася вона легко і цікаво і зачаровувала художнім і дотепним словом, як заворожують картини самого Миколи Пимоненка. Працював Оганесян над книжкою одержимо і натхненно. В скупих документальних деталях про життя і творчість Олександр Георгійович намагався вилонити живу картину з біографії художника, передати його почуття, дух епохи та містечкового життя обивателів Києва. Оповідь про митця починалася з образу столітнього діда художника — Данила Пимоненка — харизматичну особу і яскравого характерника. Здається, Олександр Оганесян прожив життя Миколи Пимоненка і відчув його шкірою до найменших подробиць. Та для цього він не покидав архівів, схилявся над офіційними документами та почерком самого великого художника. Він втілювався в образ Миколи Пимоненка, аби читач, беручи до рук книгу, відчув і простоту, і життєву мудрість і велич особистості талановитого українця.

Книга була написана. Необхідно було її видати. Невідомий нікому інженер, художник-самоучка Оганесян не цікавив чиновників високих кабінетів. Треба було авторитетне ім’я. Нагодився допомогти у цьому дуже відомий поет. Російськомовна художня проза Оганесяна зацікавила його, майстра віршованих творів і він переклав захоплюючу сюжетну книжку, написану російською мовою гарною і добірною українською, але… власне прізвище на книжці український радянський поет виставив першим, а прізвище скромного дослідника Оганесяна стояло у співавторстві…

— Поет той уже у літньому віці. І ніби хотів побувати на цьому Малютянському вернісажі, але вже не виходить з дому. Все обіцяв мені віддати таки батьків рукопис книжки про Пимоненка. А я тоді передам його у ваш чудовий музей, — сказала у розмові із завідувачкою філії БКМ Галиною Шпирук Ліана Олександрівна.

Книжка, біографічний роман “Микола Пимоненко” вийшла у видавництві “Молодь”, в серії біографічних творів “Уславлені імена” у 1983 році накладом у 30 тисяч примірників. Олександр Оганесян вважав це своєю виконаною місіє та здійсненою мрією. Безперечно, що твір про художника Пимоненка поповнив скарбницю і літератури, і культури України, яку Оганесян полюбив як свою кревну Вірменію.

Ліана Оганесян розповідала про батька, коментувала його картини, деякі з них подарувала музею. З картин батька вона не продала жодної, хоч як сутужно не жилося. Та й зараз сім’я не має навіть середніх статків, але зберігає багатство душі і духовної спадщини, що залишив тато. Це один з уроків життя… “Урок вірменської”, — називається одне з оповідань російськомовного письменника Олександра Оганесяна. Цей урок пізнали в за його твором   група українських дітей-сиріт евакуйованого дитбудинку, які потрапили дорогами війни у Вірмені. Цей урок для усіх своїх читачів різних національностей виписав зі своєї дитячої душі воєнного дитинства, син фронтовика Оганесян. “Хліб” на усіх мовах має особливий смак і запах”, каже він. Читаючи ці добрі притчі та оповідання написані російською, особливо гостро відчуваєш, як відійшли від цієї доброти і справжніх земних та людських цінностей носії цієї мови, які керують у кремлівських стінах і ганьблять авторитет свого народу загарбницькою і кривавою агресією проти України та інших народів, направляючи смертоносну зброю, убиваючи і калічачи людей у безглуздій гібридній війні.

Грають фарби на полотні… З нами говорить Художник. Тут залишилися сяйвина його душі, його думки і мрії. Мирні, мудрі, осяяні добротою полотна. Він любив акварель. Вона у нього легка до прозорості. Помітила, навіть будиночки київських кварталів виписані детально і це так горнеться до серця, як вітрила кольорової білизни на вітрі, як гомін жіночок на лаві, як буяння садів та цвітіння осіннього листя, як плин тихої ріки і гуркотіння стрімких хвиль. А це — як і Любов,— яка ніколи не перестає…

 

Аліна ТРЕТЯК